Обов’язкова частка у спадщині: баланс інтересів спадкодавця та спадкоємців

Інститут обов’язкової частки у спадщині є одним із найбільш контраверсійних у спадковому праві. Він покликаний захищати інтереси найбільш соціально вразливих членів сім’ї спадкодавця, однак водночас обмежує свободу особи розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Це породжує конфлікти між правом власності, автономією волі та соціальною функцією спадкування. У практиці вирішення спадкових спорів часто виникають ситуації, коли реалізація права на обов’язкову частку у спадщині нівелює волю спадкодавця, ускладнює розподіл активів або навіть ставить під загрозу збереження бізнесу. 

Обмеження свободи заповіту: правова природа обов’язкової частки

Свобода заповіту дозволяє особі вільно розпоряджатися власним майном у разі смерті. Так, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних правовідносин. Більше того, заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. Однак, законодавством чітко передбачено, що заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Отже, право на обов`язкову частку існує лише за наявності заповіту, оскільки у разі спадкування за законом особи, які мають право на обов’язкову частку як спадкоємці першої черги, і так матимуть право на спадкування.

Так, відповідно до чинного законодавства, право на обов’язкову частку у спадщині мають:

• малолітні діти спадкодавця (віком до 14 років);
• неповнолітні діти спадкодавця (віком від 14 до 18 років);
• повнолітні непрацездатні діти спадкодавця;
• непрацездатна вдова (вдівець) спадкодавця;
• непрацездатні батьки спадкодавця.

Отже, правом на отримання обов’язкової частки у спадщині наділено вичерпне коло спадкоємців першої черги, які є найбільш уразливими, а саме осіб, що в силу свого фізичного стану об`єктивно позбавлені змоги реалізовувати свої права на рівних умовах з іншими, що вимагає додаткового їх захисту з боку держави.

Спадкоємці інших черг, а також онуки та правнуки спадкодавця, чиї батьки померли до відкриття спадщини, не мають права на обов’язкову частку при спадкуванні за заповітом, оскільки право на обов’язкову частку у спадщині має особистий характер і не може переходити за правом представлення або в порядку спадкової трансмісії.

При з`ясуванні, чи належить особа до кола тих, хто має право на обов`язкову частку у спадщині, слід враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами. При цьому така особа має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини.

Таким чином, свобода спадкового розпорядження обмежується правом осіб, які закликаються до спадкування незалежно від волі спадкодавця, в силу прямої вказівки закону.

Розмір обов’язкової частки у спадщині

Вказані вище особи мають право (незалежно від змісту заповіту) на половину тієї частки, яка належала б їм у разі спадкування за законом. Це положення є винятком із загального правила, яке унеможливлює повне усунення зазначених осіб від спадкування.

При визначенні розміру обов`язкової частки у спадщині враховуються:

• усі спадкоємці за законом першої черги, включаючи тих, хто відмовився від прийняття спадщини, не прийняв спадщину, був усунутий від права на спадкування або помер до відкриття спадщини, але має спадкоємців за правом представлення (тобто, при обчисленні розміру обов`язкової частки слід враховувати всіх спадкоємців за законом, які могли б успадкувати, якби порядок спадкування не був змінений заповітом); та
• увесь склад спадщини, як заповіданої, так і тієї, що не охоплена заповітом, зокрема, нерухомість, рухоме майно, грошові кошти, право на вклади в банку, вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Фактично розрахунок відбувається наступним чином: беруться до уваги всі спадкоємці першої черги та все майно, яке складає спадкову масу. Далі визначається, яку частину отримав би кожен із спадкоємців першої черги, якби спадкування відбувалося за законом, і особи, які мають право на обов’язкову частку, отримують половину від визначеної частки майна. Після цього спадкування відбувається відповідно до заповіту.

Якщо заповідана лише частина майна, обов’язкова частка визначається, виходячи із вартості всього спадкового майна, але виділяється обов’язковому спадкоємцю з тієї частки спадкового майна, що залишилася поза заповітом. Якщо частка майна, що залишилася не заповіданою, менша за розмір обов’язкової частки у спадщині, обов’язковий спадкоємець отримує частку, якої не вистачає, із заповіданої частини спадкового майна.

Отже, не завжди розпорядження спадкодавця, викладені у заповіті, можуть бути виконані точно. Менше з тим, не все так безнадійно. Законодавець передбачив механізми для обмеження в отриманні обов’язкової частки для недобросовісних спадкоємців. 

Підстави для обмеження спадкоємців в отриманні обов’язкової частки у спадщині

Так, розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з огляду на такі фактори:

• характер відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем;
• наявність інших обставин, які мають істотне значення, зокрема, такими обставинами можуть вважатися тривала відсутність спілкування між спадкодавцем і спадкоємцем, неприязні стосунки, зумовлені аморальною поведінкою спадкоємця, тощо.

Зменшення розміру обов'язкової частки у спадщині полягає у пропорційному зменшенні частки такого спадкоємця. 

Крім цього, особа, яка має право на обов’язкову частку, може бути усунена від спадкування в загальному порядку, якщо буде встановлено, що така особа:

• умисно позбавила життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинила замах на їхнє життя;
• умисно перешкоджала спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяла виникненню права на спадкування у себе чи в інших осіб або сприяла збільшенню їхньої частки у спадщині;
• є непрацездатним батьком або матір’ю спадкодавця, але була позбавлена батьківських прав, і ці права не були поновлені на час відкриття спадщини;
• ухилялася від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;
• є непрацездатним чоловіком (дружиною) спадкодавця, але шлюб між ними є недійсним або визнаний таким за рішенням суду;
• ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Інститут обов’язкової частки у спадщині виконує важливу соціальну функцію, забезпечуючи мінімальний рівень захисту інтересів найбільш вразливих категорій спадкоємців. Подібні підходи закріплені й у законодавствах більшості європейських країн — хоча склад осіб, які мають право на обов’язкову частку, та розмір цієї частки можуть відрізнятися, сама ідея збереження соціального балансу є спільною. Водночас обов’язкова частка об’єктивно обмежує свободу особи розпоряджатися своїм майном на випадок смерті. Тому при спадковому плануванні необхідно ретельно враховувати наявність осіб, які мають право на обов’язкову частку, та обирати інструменти, що дозволяють мінімізувати потенційні конфлікти між волею спадкодавця та вимогами закону.