Як здійснювати права та обов’язки щодо дитини після розлучення?

Розірвання шлюбу між батьками жодним чином не впливає на обсяг їхніх батьківських прав та обов’язків щодо спільних дітей. Припиняючи бути подружжям, чоловік та жінка не припиняють бути батьком і матір’ю. Українське законодавство гарантує рівність у правах щодо дитини як батька, так і матері, що тягне за собою також і рівну відповідальність за дитину, незалежно від того, з ким із них фактично проживає дитина.

За загальним правилом усі питання щодо спільних дітей мають вирішуватися батьками спільно. Проте це не завжди можливо, особливо якщо в ході розлучення відносини між батьком і матір’ю погіршилися настільки, що це має вплив на добросовісне виконання ними своїх батьківських обов’язків. Далі йтиметься про те, які питання щодо дитини не можуть бути вирішені батьком чи матір’ю одноособово, і як діяти в ситуаціях, коли інший із батьків відверто «самоусувається» від здійснення своїх прав та обов’язків щодо дитини.

Правовий статус батьків щодо дитини після розірвання шлюбу

Чинне законодавство України передбачає, що мати та батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Водночас розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав щодо дитини і не звільняє від обов’язків щодо неї.

Що це означає? Українське законодавство не передбачає поняття «опіки» над спільною дитиною подружжя. Навіть у випадку розлучення або роздільного проживання батьків ніхто з них не буде «основним» щодо дитини, який одноосібно зможе приймати будь-які рішення щодо неї. Звісно, той із батьків, з ким буде проживати дитина, прийматиме більше «побутових» рішень, однак щодо питань, які можуть вплинути на життя, здоров’я та добробут дитини, у батьків має бути консенсус, який дуже часто має бути виражений у письмовій формі.

При цьому, незалежно від їх ставлення один до одного, здійснення батьками своїх батьківських прав та обов’язків щодо дитини має відбуватися з максимально можливим урахуванням найкращих інтересів дитини. 

Державна реєстрація народження дитини

Народження дитини підлягає державній реєстрації, під час якої дитині присвоюється прізвище, власне ім’я та по батькові. Вже на цьому етапі між батьками можуть виникнути конфлікти.

Так, якщо батьки мають спільне прізвище, прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, але якщо мати та батько мають різні прізвища, то прізвище дитини визначається за їхньою згодою або, знову ж таки, за згодою батьків дитині присвоюється подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання прізвищ обох батьків.

Водночас для посвідчення згоди обох батьків на присвоєння дитині прізвища одного з них або подвійного прізвища батьками має бути подана до органів державної реєстрації актів цивільного стану спільна заява про державну реєстрацію народження дитини. Якщо мати та/або батько дитини не можуть подати спільну заяву, заява про державну реєстрацію народження подається одним із батьків (або їхнім представником), а до неї додається письмова згода іншого з батьків (або обох батьків) про присвоєння дитині прізвища, справжність підпису на якій засвідчується нотаріально.

А що ж робити, якщо батьки не дійшли згоди щодо присвоєння дитині імені та прізвища, або ж один із батьків просто не надає свою згоду на присвоєння дитині свого прізвища або іншого з батьків? За відсутності такої згоди органи державної реєстрації актів цивільного стану відмовлять у державній реєстрації народження дитини, а дитині присвоюється прізвище на підставі рішення органу опіки та піклування або суду.

Те ж саме стосується зміни імені дитини. У разі необхідності змінити прізвище дитини до досягнення нею 14 років потрібна згода обох батьків. Після досягнення дитиною 14 років будь-які зміни імені здійснюються за заявою самої дитини, але виключно за згодою обох батьків, а вже після досягнення 16 років дитина має право на власний розсуд змінити своє прізвище, власне ім’я та/або по батькові, згода батьків на такі зміни не потрібна.

Державна реєстрація місця проживання дитини

Дитина віком від 14 років самостійно декларує місце свого проживання за задекларованим/зареєстрованим місцем проживання батьків чи одного з них без їхньої згоди (якщо ж декларується місце проживання за адресою іншого житла, ніж задеклароване/зареєстроване місце проживання її батьків, вимагається згода хоча б одного з батьків на таке декларування).

Значно складніша ситуація з малолітніми дітьми, які не досягли 14 років. І декларування, і реєстрація місця їх проживання здійснюється одним із батьків за наявності обов’язкової згоди іншого з батьків. 

Так, місце проживання дитини можна задекларувати за адресою місця проживання одного з батьків за декларацією, поданою одним із її батьків, тільки за згодою іншого з батьків, що підтверджується електронним підписом. А реєстрація місця проживання дитини до 14 років здійснюється одним із її батьків за згодою іншого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування), що надається у присутності особи, яка приймає заяву про реєстрацію місця проживання, або засвідчена нотаріально в установленому законодавством порядку.

Розпорядження майном дитини

Це питання ми вже детально обговорили (див. за посиланням), але загалом нагадаємо, що батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження, але при цьому зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах, а також враховувати її думку, якщо дитина вже може самостійно визначати свої потреби та інтереси.

Проте будь-які дії з майном малолітньої дитини (до 14 років), які виходять за межі дрібного побутового правочину, вчиняються її батьками. Водночас при вчиненні одним із батьків правочину щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий із батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

Попри презумпцію спільності рішень батьків щодо майна дитини, на вчинення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна, яке належить малолітній дитині на праві власності, повинна бути надана письмова, нотаріально засвідчена згода другого з батьків. Тобто дії щодо майна, придбання або відчуження якого підлягає державній реєстрації, неможливі без спільної згоди обох батьків (згода не потрібна тільки у випадку, якщо інший із батьків, який проживає окремо від дитини, протягом не менше шести місяців не бере участі у вихованні та утриманні дитини, або якщо місце його проживання невідоме).

Виїзд за кордон

Звісно, на період дії правового режиму воєнного стану це питання втратило свою актуальність, оскільки безпека дітей і можливість швидко та без зайвих ускладнень вивезти їх за кордон стала пріоритетом. Однак до повномасштабної війни це питання було чи не найчутливішим у стосунках батьків. 

Отже, наразі, діти, які не досягли 16 років, можуть перетинати державний кордон у супроводі одного з батьків, бабусі, дідуся, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним із батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків. Заборонити виїзд дитини батько або матір можуть виключно у судовому порядку. 

Для того, щоб другий із батьків мав можливість отримати інформацію про державу місцезнаходження дитини, після прибуття дитини, яка перетнула державний кордон з одним із батьків, до держави остаточного перебування, необхідно протягом 7 робочих днів звернутися до закордонної дипломатичної установи України в державі перебування для постановки дитини на тимчасовий консульський облік.

Як вирішувати інші питання? Загальне правило: з будь-якого питання щодо дитини батьки мають дійти згоди. Однак такі важливі питання, як вибір або зміна закладу освіти, лікування тощо, не потребують отримання погодження (тим більше письмового) від обох батьків – достатньо рішення одного з них. Це не означає, що другий із батьків взагалі усунений від можливості впливати на такі рішення. 

У ситуації, коли між батьками не укладено договір про порядок вирішення питань щодо дитини, той із батьків, хто не згоден із рішенням іншого щодо дитини, змушений звертатися до органів опіки та піклування або до суду для захисту своїх прав на участь у вихованні дитини. Але при цьому, і органи опіки та піклування, і суд, у першу чергу керуються не інтересами батьків, а найкращими інтересами дитини.

Єдиний раціональний підхід – будь-яким способом дійти взаємної згоди щодо ключових питань і не використовувати питання, які стосуються дітей, з метою маніпуляції колишнім подружжям.